"Сьогодні ти перебуваєш у Запоріжжі, а через два дні – в Курську": повсякденне життя литовців, які боронять Україну.

У Україні активно служать до двадцяти литовських військовослужбовців, проте інформації про їхню діяльність залишається недостатньо. Частина з них бере участь у бойових діях на передовій, інші ж займаються навчанням українських військ та виконують різноманітні завдання. За півтора року війни багато з них отримали поранення, а один, на жаль, загинув у бою.

Руки Раймондаса Урвікіса залишаються стабільними, навіть коли він мчить на шаленої швидкості по нерівних шляхах прифронтової зони. Він є одним із найкваліфікованіших литовців, що служать в українських збройних силах.

Спільно з бойовим товаришем на позивний Боб, вони обидва є частиною Інтернаціонального легіону. Їхній шлях розпочався в окопах, а тепер вони виконують завдання спеціального характеру.

"Наразі я керую Хаммером, допомагаючи евакуювати людей і доставляючи їх на різні завдання, як на фронт, так і з нього. Проте, як і у кожного українського військового, нам невідомо, коли, кого і яким чином це станеться", - ділиться литовець, що служить в Україні.

Хоробрість Раймондса стала відомою не лише серед легіонерів, а й у Росії, де його вже оголосили в міжнародний розшук.

"Це свідчить про те, що я рухаюсь у вірному руслі та займаюся чимось правильним," - зазначає він.

Повсякденне життя Раймондаса - це постійне протистояння зі смертю. Одна з місій, під час якої він намагався вивезти солдатів, у тому числі двох литовців, які були затиснуті на своїх позиціях, призвела лише до нових смертей. Незважаючи на нарікання командування, Раймондас вирішив поїхати сам, щоб витягти їх з лап ворога. І не без успіху.

"Коли я вирушаю в дорогу, а до передової всього п’ять кілометрів, я просто звертаюся до Бога в молитві, просячи його про збереження мого життя," - розповідає литовець, який виконує службу в Україні.

«Я намагаюся залишатися емоційно дистанційованим від людей», - ділиться Бобас, який неодноразово брав на себе відповідальність у боях. Він зазначає, що литовці та інші солдати з Балтії в Україні славляться своєю готовністю приймати навіть найскладніші виклики.

"Коли я виконував завдання, солдат загинув у мене на очах, він помер поруч, а навколо нас було 6-7 людей, які спостерігали за ситуацією - що ж ти збираєшся робити? І в цей момент ти стаєш їхнім лідером. Адже якщо ти піддаєшся паніці, то хто ж візьме на себе відповідальність і скаже, що робити далі?" - ділиться спогадами Боб.

Але як можна не прив'язуватися до товаришів, які стають настільки близькими, що їх важко відрізнити від рідні, як, наприклад, Тадас Тумас-Мільжинас, який пішов з життя в лютому?

"Я супроводжував його в останню подорож, обняв, як він завжди обіймав мене. Він - справжній герой нашої нації. І це все, що я можу сказати," - зазначає Раймондас.

Війна змінила все, стверджує військовий медик Альбертас Глазаускас, який проходить реабілітацію після операції на меніску в Києві. Він прибув, щоб захищати Україну ще до того, як російські війська вдерлися на її територію, і нині служить військовим медиком у полку імені Костаса Калінаускаса.

"У 2022 році все було повільніше. Зараз ритм прискорився. Постійна напруга, ти не знаєш, що станеться. Сьогодні ти можеш бути десь у Запоріжжі, а післязавтра - десь у Курську", - каже він.

Від магнітних мін до безпілотників, що заповнюють небесний простір, військовослужбовці на передовій змушені адаптуватися до нових, все більш жорстоких тактик ведення війни.

"У 2022 та вже в 2023 роках, якщо безпілотник помічає одну людину або двох осіб, які йдуть разом, наприклад, двох солдатів, він не завдає удару. Наразі ж, навіть якщо ти йдеш сам, або якщо поряд лише один солдат, можна очікувати, що прилетить артилерія чи якийсь камікадзе", - зазначає військовий медик.

Альбертас відверто говорить, що спостерігати за цивільним життям через призму військових стає все складніше. Стрес, як фізичний, так і психологічний, стає важким тягарем. Проте рішення залишити службу постійно відкладається.

"Військові наразі практично не спілкуються один з одним. У 2022 та 2023 роках між ними ще можна було почути запитання на кшталт 'як справи?' чи 'як живеш?', а зараз розмова виникає лише тоді, коли є потреба чимось зайнятися", - ділиться він.

У Рими залишилося небагато часу. Американка литовського походження, з родинними зв'язками в міжвоєнній армії, вона навчає українців тактичній медицині. Прибувши в Україну на початку війни, вона швидко ухвалила рішення залишитися та боротися стільки, скільки знадобиться.

"Я виросла, чуючи про Литву до війни і розуміючи, що моя бабуся і її мати, мій батько і мій брат - усі вони втекли від радянської окупації. Бабуся ніколи не розповідала про це, хіба що перед самою смертю цього літа. Але я бачив, як вона переживала епізоди посттравматичного стресового розладу, коли знову почалося вторгнення в Україну. Вона читала про це, і я бачив, як вона змінилася. Страх ніби повернувся. У житті жінки, якій було майже 100 років, історія повторювалася знову. Це стало для мене великою мотивацією допомогти Україні, приїхати сюди і зробити те, що я можу - боротися за свободу як литовка і як американка", - пояснює Рима.

Литва, невелика країна, здобула репутацію одного з найактивніших союзників України. Литовські військові жартують, що кожна друга автівка на Донбасі має литовські номери. Багато українців сподіваються, що інші держави нададуть таку ж міцну підтримку, адже підтримка з боку Заходу виявляється непостійною.

"Країна перебуває в постійному русі та зміні. Я відвідував Харків, коли місто почало відновлюватися після контрнаступу 2022 року. А на початку цього року став свідком нових бомбардувань. Дуже боляче спостерігати, як країна невтомно прагне до відновлення, в той час як Росія продовжує агресію. Щодо військових, то їхня мотивація зростає. Це їхня батьківщина, і вони готові боротися, навіть якщо всі втомилися. Але ми не дозволяємо цим думкам здолати нас. Ми не проголошуємо свою втому," - ділиться думками фельдшер.

"Ми вип'ємо ще по чашці кави, а потім знову повернемося до справ", - коментує вона.