Данило Мокрик висловив думку: "На мою думку, корупція в Україні займає друге місце за важливістю. Найгострішою проблемою залишається війна."
Журналіст-розслідувач -- про вихід з пекла, у якому опинилася країна, головні виклики у донесенні інформації про війну іноземній аудиторії і про те, чому корупція в Україні не є проблемою номер один.
Данило Мокрик є одним з найвідоміших журналістів-розслідувачів в Україні. Хоча він не має формальної журналістської освіти (його диплом отримано у французькій Вищій школі політичних наук), за його словами, він освоїв журналістику на практиці. Свою кар'єру він розпочав у львівській редакції сайту Zaxid.net, де вперше спробував свої сили в журналістських розслідуваннях. Саме тоді йому вдалося здобути документи, які викривали неправдивість одного з місцевих посадовців. "Це було надзвичайно захопливо! Відчуття, коли в тебе є інформація, що не є загальнодоступною, і ти можеш поділитися нею з людьми як новиною... Ти не просто передаєш те, що вже сталося, а сам створюєш нову інформацію. І це неймовірно", — ділиться спогадами про свої перші досвіди Мокрик.
Після переїзду до Києва Данило почав працювати ведучим програми соціальних розслідувань "Остання інстанція" на каналі ZIK. Згодом він перейшов до щоденної програми "Тема дня" на "UA: Першому", а потім взяв участь у проєкті журналістських розслідувань "Наші гроші з Денисом Бігусом". У цьому проєкті, який тепер відомий як Bihus.Info, Данило працював майже шість років, під час яких отримав кілька нагород за свої розслідування. Його влог MokRec також був визнаний, і в 2020 році він здобув диплом на конкурсі журналістських робіт "Суд людською мовою".
На початку минулого року Данило Мокрик доєднався до команди англомовного українського видання The Kyiv Independent, де разом із Євгенією Моторевською та Олесею Бідою створив відділ журналістських розслідувань воєнних злочинів. Нещодавно вийшов його фільм "Тіні на лівому березі" про колишній відділок поліції в селищі Горностаївка на лівобережжі Дніпра в Херсонській області, який росіяни перетворили на катівню для цивільних українців, що опинилися в окупації.
Данило Мокрик в інтерв'ю "Детектору медіа" поділився своїми думками щодо специфіки дослідження теми воєнних злочинів, проблеми інформаційного перевантаження в Україні, а також висловився про роль українського президента як ключової медійної фігури країни. Він також обговорив, чи варто припинити інформувати світ про війну в Україні в настільки драматичному ключі.
Данило, ви вважаєте, що загроза, яку несуть війна та воєнні злочини, є більшою для України, ніж корупція. Саме це стало причиною вашої відмови взяти участь у цьогорічному Національному конкурсі журналістських розслідувань, де акцент робиться на антикорупційних темах. Чи ви не погоджуєтеся з думкою, що корупція є серйозною загрозою, яка може допомагати Росії у її військових діях проти України?
Давайте розглянемо, що насправді означає вислів "корупція вбиває". По-перше, це вираз, що має метафоричний характер. По-друге, корупція здатна призводити до смертельних наслідків, але робить це опосередковано. Коли ми говоримо про військові злочини, тут йдеться про безпосередні акти вбивства, які призводять до миттєвої загибелі. Однак, якщо внаслідок корупційних схем, наприклад, закуповуються неякісні засоби захисту, це також може призвести до втрат серед військових на фронті. Хоча це справжня трагедія, прямий зв'язок між корупцією і смертю відсутній.
В контексті обговорення російських військових злочинів ми маємо на увазі безпосередні акти вбивства. Наша країна намагається впоратися з насильством — не у переносному сенсі, а в реальному. Заяви про те, що ми, мовляв, переключаємо свою увагу на питання корупції, оскільки це стало знову актуальним, і таким чином намагаємося повернутися до звичайного життя, на мою думку, свідчать про невірне сприйняття ситуації.
У мене не виникло б питань, якби організатори конкурсу -- Media Development Foundation -- пообіцяли з належною увагою ставитися і до розслідувань, які стосуються війни, і до антикорупційних матеріалів. Але ж ні, вони зробили заяву про акцент саме на антикорупційних розслідуваннях. Ще раз повторю -- це для мене індикатор відриву від реальності.
Данило Мокрик розкриває, чому корупція в Україні займає друге місце серед проблем, тоді як перше місце належить війні.
Дехто намагався тоді висловити вашу точку зору, зазначаючи, що ви наразі займаєтеся військовими розслідуваннями.
У цьому випадку причини та наслідки взаємодіють у протилежному порядку. Я вирішив зосередитися на військових темах, залишивши антикорупційні розслідування, оскільки впевнений, що нині це питання є найважливішим. Моя критика акценту на антикорупції під час цьогорічного Національного конкурсу журналістських розслідувань виникла саме з тієї перспективи, яка вплинула на мій вибір.
-- Мається на увазі ваш перехід у березні 2023 року з проєкту журналістських розслідувань Bihus.Info до The Kyiv Independent, де ви увійшли до відділу, що спеціалізується на розслідуваннях воєнних злочинів та інших тем, пов'язаних із російською агресією?
Я розпочав свої дослідження у сфері воєнних злочинів ще у 2022 році, причому англійською мовою. Мій перший матеріал, присвячений російській агресії та її характеристиці як геноциду, під назвою "Genocide in Ukraine: Research and Proof", був опублікований на Bihus.Info в травні 2022 року. За цю роботу Данило Мокрик отримав нагороду на конкурсі "Честь професії" в категорії "Найкраща аналітика". Вже з моменту початку повномасштабного вторгнення я усвідомив, наскільки важливо донести до світу правду про геноцид, що здійснюється Росією проти України. Поки я працював на Bihus.Info, я зосередився переважно на цьому напрямку, за винятком лише двох антикорупційних розслідувань, які я здійснив до переходу до The Kyiv Independent. Всі інші мої роботи були пов’язані з війною.
Журналісти-розслідувачі не раз зазначали, що в перші місяці вторгнення свідомо вирішили зупинити антикорупційні розслідування, щоб не підривати стабільність у країні. Вони зосередили свої зусилля на документуванні військових злочинів, викритті дезінформації та пропаганди, що поширювалася ворогом. Можливо, це було також рішення редакції Bihus.Info?
У редакції Bihus.Info ще в середині лютого 2022 року ми активно обговорювали наші плани на випадок повномасштабного вторгнення. Вже тоді ми усвідомлювали, що в такий критичний момент найактуальнішою для людей буде інформація про війну. Тож ми вирішили зосередитися на створенні саме таких матеріалів і контенту. Питання про те, чи доречно проводити антикорупційні розслідування в умовах війни, взагалі не піднімалося. Ми просто переключилися на військову тематику, оскільки вважали її найважливішою для нашої аудиторії та суспільства в цілому.
Ми розпочали дискусії щодо можливості відновлення антикорупційних розслідувань приблизно у травні 2022 року. Це питання викликало чимало складнощів, проте, як ви могли помітити, з літа 2022 року команда Bihus.Info знову зосередилася на тематиці корупції. Хочу підкреслити, що я підтримую журналістські розслідування, спрямовані на виявлення корупційних практик. Боротьба з корупцією є важливою, серед іншого, завдяки антикорупційним журналістським розслідуванням. Сьогодні існує безліч вражаючих матеріалів на цю тему. Однак, на мою думку, корупція в Україні займає друге місце за важливістю, тоді як першочерговою проблемою залишається війна. Адже війна безпосередньо забирає життя людей, тоді як корупція вбиває через більш складні механізми.
Команда відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent -- Олеся Біда, Євгенія Моторевська (керівниця відділу) і Данило Мокрик
Чому ж ви вирішили залишити Bihus.Info, якщо там також була можливість створювати матеріали про війну та військові злочини?
У березні минулого року я опинився перед непростим вибором: залишитися в комфортному середовищі, де мене вже визнавали як професіонала, або ж ризикнути і спробувати щось зовсім нове. Це стало для мене справжнім випробуванням. Кожен новий колектив вимагав від мене доводити свою цінність знову і знову. А переходити до нової сфери, працюючи з іншою аудиторією, також означало стикатися з новими викликами. У Bihus.Info я провів майже шість років, і в 38 років зрозумів, що настав час не піддаватися стагнації. Я вирішив відправитися туди, де мене чекали нові можливості та виклики.
На Всеукраїнській конференції журналістів-розслідувачів ви виступали модератором панелі, присвяченої впливу журналістських розслідувань на стан справ у країні. Обговорювалися переважно антикорупційні теми. На вашу думку, яким чином має проявлятися вплив розслідувань, пов’язаних із війною? Що, на ваш погляд, є пріоритетнішим: викриття осіб, причетних до злочинів, чи інформування міжнародної спільноти про жахіття, які відбуваються в ході російсько-українського конфлікту?
Розслідування воєнних злочинів може мати різні наслідки, але одним з ключових є можливість донести правду про цю війну до міжнародної спільноти. Це усвідомлення з'явилося у мене в лютому 2022 року, коли я почав активно вести свій англомовний акаунт у Twitter, публікуючи кілька дописів щодня. Раніше, ведучи акаунт українською, я мав лише кілька тисяч підписників, але після переходу на англійську мову моя аудиторія зросла до 28 тисяч. Саме тому я вирішив написати свій перший матеріал про війну для Bihus.Info англійською. Це бажання інформувати світ про події в Україні стало одним із визначальних чинників, які спонукали мене залишити Bihus.Info і приєднатися до The Kyiv Independent — видання, яке має значну міжнародну аудиторію.
Але мені видається, що така робота є важливою і для української аудиторії. Останній фільм, який ми зробили -- "Тіні на лівому березі", -- про те, що відбувається з українцями на окупованій частині Херсонської області. І під час презентації фільму одна з глядачок запитала в мене, як можна подолати прірву між людьми, які пережили окупацію та знають, що це таке, і тими, кому пощастило ніколи з цим не стикатися. Мені видається, що подібні фільми мають і таку функцію також -- розповідати одним українцям про досвід інших українців. Показувати киянину, який ніколи не був в окупації, те, через що доводиться проходити людині з тієї ж Горностаївки Херсонської області.
Команда, яка працювала над стрічкою "Тіні на лівому березі", на її презентації
Є ще один важливий аспект, який варто врахувати при обговоренні цілей журналістських матеріалів про війну. Наша спільнота зараз переживає глибоку травму. Це пов'язано не тільки з насильством, яке ми спостерігаємо, але й з усіма подіями, що відбуваються в контексті війни, навіть якщо вони не містять прямого насильства. Ця травма потребує глибокого осмислення. Фільми-розслідування, які ми створюємо, не лише фіксують конкретні злочини і вказують на винних, будь то російські військові чи українські колаборанти. Вони також прагнуть описати цю ситуацію в цілому, пояснюючи, чому і як все це сталося. Це, по суті, намагання зрозуміти. Саме тому для мене важливо, що на презентаціях наших фільмів збирається багато людей. Це простір, де ми разом переосмислюємо побачене. Я не хочу, щоб мої слова звучали надто пафосно або месіанськи, і точно не вважаю себе пророком чи психотерапевтом для суспільства, але я вважаю, що осмислення є надзвичайно важливим. Це не лише про те, щоб хтось поніс відповідальність за злочини, а також про те, що ми всі можемо знайти шлях до зцілення через цей процес.
Під час створення фільму "Тіні на лівому березі" у вас була можливість спілкуватися з особою, яка, ймовірно, має відношення до військових злочинів у Херсонській області. Це стосується Андрія Полевщикова, "начальника ОМВД Горностаевский", який перед відправленням на окуповану Херсонщину обіймав посаду начальника ОМВД Росії в Жовтневому районі міста Томська. Які емоції виникли під час цього спілкування? Яке враження залишила ця людина?
-- Це було не перше моє спілкування з імовірними воєнними злочинцями. Перед тим я телефонував "героям" фільму-розслідування моєї колеги Олесі Біди "Він прийшов знову" про сексуальні злочини російських військових, які вони чинили на окупованій частині Херсонщині. Це дуже неприємний досвід, тому що ти дзвониш їм не як український журналіст, а під виглядом чи то співробітника слідчого комітету Росії, чи то представника ветеранської організації так званої "МВД ДНР". Ти робиш це не для того, щоб висловити своє ставлення, а щоб здобути додаткову інформацію. Власне, у цьому суть. І відповідно, ти маєш поводитись і спілкуватися з ними як їхній однодумець. Це змушує тебе переживати не дуже приємні емоції.
Моє основне враження полягає в тому, що деякі люди мають абсолютно спотворене сприйняття емпатії і водночас є дуже обмеженими в своїх поглядах. Вони, безсумнівно, не відчувають жодних докорів совісті. Коли я спілкувався з Полевщиковим, якого навіть у Росії намагалися притягнути до відповідальності за окупаційний терор, який він організував у Горностаївці, він сказав мені: "Я просидів пів року в СІЗО, але не можу зрозуміти – за що?". Я не натискав на нього, він міг взагалі нічого не сказати. Ця людина була причетна до викрадень і катувань, включаючи випадки, що призвели до смерті, і щиро не усвідомлює, в чому полягає його провина.
Данило Мокрик розповідає про свій досвід спілкування з російськими військовими
Мене дійсно вражає їхня короткозорість — цілий полковник поліції без жодних вагань спілкується з особою, яка зв’язалася з ним через Телеграм і стверджує, що представляє якусь ветеранську організацію... Чесно кажучи, не розумію, чому я міг би ділитися подробицями своєї кримінальної справи, яка, до речі, досі не закрита.
"Я вважаю, що важко вважати те, що відбувається на 95 % українських медіа, справжньою журналістикою", -- зазначили ви в інтерв'ю для "Детектора медіа", яке було опубліковано за рік до початку широкомасштабного вторгнення. Яким чином, на вашу думку, велика війна вплинула на українську журналістику? Чи стало більше якісної журналістики в українському медіапейзаже?
Війна стала серйозною травмою для української журналістики. Як і будь-яка травма, вона викликала різну реакцію: для одних це стало поштовхом до розвитку, для інших — руйнівним ударом. Щоб зробити більш обґрунтовані висновки, важливо зрозуміти обсяг медійного простору, який ми аналізуємо. Наприклад, я не можу вважати телемарафон повноцінною формою журналістики. Не хочу применшувати зусилля людей, які його створюють — це дійсно вимагає багато праці. Однак, коли я говорю про журналістику, я маю на увазі щось незалежне, що здатне виявляти проблеми в суспільстві та підкреслювати необхідність їх вирішення. На мою думку, національний телемарафон не зовсім відповідає цим критеріям.
З іншого боку, якщо говорити про свою інформаційну середу, можу відзначити, що це журналістика, яка відповідає нормам здорового глузду. Мова йде про такі видання, як The Kyiv Independent, Bihus.Info, "Слідство.Інфо", "Схеми", Суспільне та інші. Такої якісної журналістики зовсім не бракує – вона продовжує створювати вражаючі матеріали.
З початку великої війни інформаційний ландшафт в Україні суттєво змінився, особливо через телеграм-канали, які стали джерелом значної кількості неперевіреної інформації. У той час як традиційна журналістика має певні механізми для фільтрації та перевірки фактів, у телеграмі таких засобів не існує. Проблема поширення дезінформації є загальною для соцмереж, але в телеграмі вона виявляється найбільш вираженою через анонімність авторів. Незважаючи на це, користувачі активно звертаються до телеграму за новинами, оскільки він забезпечує безперервний потік інформації. І хоча засміченість інформаційного середовища не є виключно проблемою журналістики, вона має негативний вплив на весь медіапейзаж, адже соціальні мережі також виконують роль медіа.
"Труха", "Реальна війна" та анонімні канали в Telegram, які так чи інакше пов’язані з владою, стали частиною нашого сьогодення. Вони функціонують у тому ж інформаційному полі, що й ми, і нам доводиться змагатися за увагу аудиторії. Відчувається, що з початком повномасштабного вторгнення наш медіапейзаж зазнав значних змін, зокрема з’явилося безліч нових соціальних мереж, що призвело до його значної хаотизації. У деяких аспектах він став менш схожим на класичну журналістику. Я не можу говорити про конкретні відсотки, оскільки охопити все, що зараз відбувається, вкрай складно. Раніше, у 2021 році, мені було легше стверджувати, що 95% інформації може бути структурованою, адже в той час я мав чітке уявлення про медіапейзаж. Наразі ж я не готовий наводити будь-які цифри, адже маємо справу з сумбуром, де все переплутано. Не виключаю, що з цього безладу може виникнути щось цікавіше, ніж те, що ми мали до 24 лютого 2022 року. Однак існує й ризик негативного розвитку подій, коли інформаційний марафон ніколи не завершиться, а контроль над потоками в Telegram та інших соцмережах здійснюватиме влада. Поки що важко передбачити, як усе це вплине на наше майбутнє.
-- А ще медіа може бути й окрема людина, вважає радник президента з комунікаційних питань Дмитро Литвин, який в інтерв'ю "Детектору медіа" головним медіа країни назвав Володимира Зеленського. Ви згодні з цим твердженням?
Якщо розглядати Володимира Зеленського як представника українських медіа, то можна констатувати, що ці медіа переживають складний період і поступово втрачають свою аудиторію. Для підтвердження цього достатньо проаналізувати статистику переглядів його звернень до народу в 2022 та 2024 роках. Отже, можна стверджувати, що це медіа опинилося в серйозній кризі, адже його контент все менше викликає інтерес у глядачів.
Данило Мокрик: Якщо справді сприймати Володимира Зеленського як українське медіа, то слід визнати, що це медіа перебуває в кризі
Проте, якщо підійти до цього питання серйозно, президент не може бути віднесений до категорії медіа. Він не виступає в ролі медіа, а є представником, спікером. Мені важко зрозуміти, як можна вважати державного службовця високого рангу медіа. Його популярність зумовлена його посадою. Вислів "Президент — основне медіа країни" є лише модним слоганом, позбавленим вагомого змісту, як і багато інших заяв, які робить наша влада в інформаційному полі. Це не більше ніж порожня фраза, яка не має реального значення.
-- Але чи не можна вважати окремим медіа, скажімо, вас із вашим щоденним ютуб-блогом "MokRec"?
Коли я натрапив на висловлювання Литвина щодо президента-медіа, мене це змусило задуматися. Проте не можу стверджувати, що мій блог є медіа в повному розумінні цього терміна. Медіа – це, наприклад, YouTube, а я виступаю лише як автор у цій сфері. Це схоже на те, якби я писав свою авторську колонку раз на тиждень на таких платформах, як "Українська правда", "Детектор медіа" чи NV. Якщо уявити, що я регулярно публікую свої статті в будь-якому виданні, чи робить це мене незалежним медіа? Зовсім ні. Я просто маю місце, де можу ділитися своїми думками з аудиторією.
Чи може журналіст виступати в ролі медіа сам по собі? Скоріш за все, відповідь негативна. Якщо так, то виходить, що всі ми є медіа. Кожен з нас може вважати себе президентом — і кожен може бути медіа. Багато людей мають профілі в соціальних мережах, у деяких навіть тисячі або десятки тисяч підписників. Проте медіа — це насамперед організаційний процес, інституційні засади, редакційна політика та медійна стратегія. Коли ми говоримо про концепцію "людини-медіа", ми ризикуємо розмити справжнє значення цих слів. Тому я б не став надто захоплюватися цим. Більше того, якщо я скажу "Так, я медіа", чи зміниться щось у сутності справи? Ні, абсолютно нічого. Це всього лише гра слів, абстрактна концепція.
Ви навчаєте у журналістській школі The Kyiv Independent. Розкажіть про свої спостереження щодо студентів, які прагнуть отримати знання. Вони є наступним поколінням українських журналістів. Яким ви бачите це покоління?
-- Я не можу сказати, що хтось зі студентів школи журналістики мене так аж вразив, але хороші журналісти точно є, і вони можуть вистрілити. Втім, про себе я б теж не сказав, що був якимось надто винятковим на початку своєї журналістської кар'єри. Мій професійний шлях -- це шлях повільного зростання. І успіх молодого покоління журналістів багато у чому залежить від того, наскільки вони можуть бути наполегливими та відданими своїй справі.
Данило Мокрик проводить лекцію для студентів журналістики в J-School, яку організувала The Kyiv Independent.
Я впевнений, що для успішної роботи в медіа просто журналістської освіти недостатньо. На мою думку, журналістика — це більше про практичні навички, ніж про теоретичні знання. Це, так би мовити, професійне ремесло, яке вимагає вміння, а не лише академічних знань чи світоглядних концепцій. Я щиро вважаю, що журналісту корисніше отримати спеціалізацію в іншій галузі, а потім освоїти журналістику як практичну навичку.
Можливо, я хочу свій особистий досвід натягнути на інших, бо за освітою є політологом, а журналістикою вчився займатися на ходу. Але я просто бачу плюси цього свого досвіду і переваги, які він дає. Завдяки своїй освіті, а потім завдяки самоосвіті у тій же сфері, я маю достатньо інструментів, які дозволяють аналізувати політику і право. І в мене не було б їх, якби я отримав лише журналістську освіту. Ні в якому разі не хочу зневажити тих, хто має журналістську освіту, але вважаю, що вона має бути другою.
Не так давно у журналістських колах активно обговорювали статтю російського видання "Медуза", присвячену ситуації в українській медіаіндустрії. Основна ідея полягала в тому, що українська влада прагне контролювати інформаційний простір, а правоохоронні органи, з її підтримкою, переслідують журналістів. При цьому, на думку авторів, телемарафон у нашій країні мало чим відрізняється від російської пропаганди. Чимало представників вітчизняних медіа рішуче відкинули "усі ці чутки". Натомість інша частина висловила думку, що в статті є певна правда, і якби її опублікували, наприклад, NYT або Guardian, то всі б з цим погодилися. Яка ваша думка з цього питання?
-- Проблема тиску влади на журналістику в Україні існує. Я дуже хотів би, щоб суспільство це розуміло і не мислило інфантильними категоріями на кшталт: якщо в країні підривають журналістів в автомобілях і відрізають їм голови, то тиск є, а якщо цього не відбувається, то тиску немає. Тиск необов'язково може бути явним і пов'язаним із фізичним насиллям. Між таким брутальним тиском і його повною відсутністю є дуже довгий шлях і дуже широкий діапазон різноманітних засобів впливу на журналістів. Точка, на якій ми зараз перебуваємо у цьому діапазоні, не дуже втішає. Але не росіянам про це говорити. І коли про це пишуть російські медіа, я хочу зрозуміти, для чого вони це роблять.
Редакція "Медузи" в принципі перебуває поза межами Росії через неможливість працювати там. І оця "Медуза" буде розповідати про проблеми журналістики в Україні? Для кого? Для "хороших русских"? Щоб їм стало якось спокійніше -- мовляв, бачите, і в них такі ж самі проблеми? Вони не стейкхолдери в цій ситуації, це на їхнє життя жодним чином не впливає, для них це чисто інтертеймент.
Коли українські журналісти розповідають "Медузі" на умовах анонімності про тиск з боку влади в Україні, це виглядає як вистава для "хороших русских". Основна відмінність між публікацією в "Медузі" і схожими статтями в таких виданнях, як The New York Times, Le Monde або Spiegel, полягає в тому, що західні медіа можуть ініціювати зміни, адже Україна потребує їхньої підтримки в умовах війни та прагне до євроінтеграції. Таким чином, висвітлюючи проблеми української журналістики у західних медіа, ми маємо шанс вплинути на ситуацію в Україні, змушуючи владу реагувати. В той же час, стаття в "Медузі" навряд чи змінить щось суттєве, залишаючи автора в ролі клоуна для "хороших русских".
Данило Мокрик: В Україні дійсно існує проблема тиску на журналістику, але росіянам не слід про це висловлюватися.
Нещодавно український автор Андрій Любка написав у своєму блозі про те, що світ не слухає Україну, оскільки ми спілкуємося різними мовами. Ось його слова: "Світ вже втомився від жахливих образів з України. Руїни міст, знищені лікарні для дітей, загиблі цивільні – це те, що вже всім відомо на Заході. Захід знає про щоденні втрати, смерті та бомбардування, але більше не здатен пробити стіну байдужості, що викликає лише втому і псує настрій". Любка закликає показувати Заходу не тільки страждання, а й позитивні моменти з життя в Україні, розповідаючи не лише про фронт, а й про підприємства, фермерські господарства, університети, театри, "Нову пошту" та "Дію". Чи погоджуєтеся ви з його думкою?
-- Практично вся аудиторія The Kyiv Independent -- іноземна. І переважно саме західна. Ми часто презентуємо свої фільми-розслідування в різних європейських країнах і спілкуємося з їхніми жителями. Виходячи зі своїх спостережень, я не можу погодитися з тим, що говорить Андрій Любка. Це якась гіперболізована і навіть трохи спотворена картина. Ось нещодавно фільм Олесі Біди здобув нагороду як найкращий фільм на кінофестивалі Press Play у Празі. І цей фільм не про наші успіхи у футболі, цифровій трансформації чи відродженні культури. Він про зґвалтування українських жінок російськими військовими під час окупації Київської та Херсонської областей. Враховуючи, що стрічка мала достатньо уваги для того, щоб отримати головний приз на міжнародному фестивалі, можливо, не все так погано?
Необхідно акцентувати увагу на війні та на тому, які жахливі дії вчиняють росіяни щодо нас. Яким чином ми можемо донести до світу позитивні новини про цю ситуацію? Безумовно, реальність війни є тяжкою, трагічною та жахливою. Я частково можу погодитися з тим, що у західної аудиторії, коли їй розповідають про події в Україні, часом виникає відчуття повторюваності. Адже раніше вже були такі події, як Буча, Ізюм, масові вбивства та братські могили. І коли людям знову демонструють те, що вони вже бачили, вони можуть просто переключити канал.
Отже, ми шукаємо нові способи, щоб представити теми, які вже знайомі західній аудиторії, проте з свіжим поглядом. Наша мета — зацікавити читачів, слухачів та глядачів, відкриваючи нові історії, що зможуть їх вразити. Це є важливою частиною нашої роботи — розмірковувати над мистецтвом розповіді та способами утримання уваги публіки. Іноді нам вдається досягти успіху, іноді — ні. Однак ми не можемо звертатися до світу з розповідями про красиві короваї, коли йдеться про війну та воєнні злочини. Я вважаю, що думка про те, що західна аудиторія втомилася від українських трагедій і потребує лише позитиву, є поверхневою і не відображає справжньої суті ситуації.
Данило Мокрик ділиться своїми думками щодо труднощів, з якими стикаються українські журналісти, що створюють матеріали для закордонних читачів.
Нам потрібно шукати не лише позитивні аспекти, які можуть зацікавити іноземців, а й розробляти способи, щоб донести інформацію про війну так, щоб вона привертала увагу світової спільноти. Ось це і є справжній виклик!
Проте жителі України також відчувають втому і виснаження від безперервного потоку трагічних новин. На нещодавній конференції, присвяченій медіаосвіті, одна з доповідачок поділилася результатами дослідження, яке проводила її організація, щодо емоційного стану медійної аудиторії. Виявилося, що все більше українців обирають уникати новин, аби не завдавати собі додаткового стресу. Навіть з'явився термін "медіатравмування". Як реагувати на цю ситуацію?
-- Якщо йдеться про західну аудиторію, то вона не живе у цьому контексті постійно. Жителі інших країн, грубо кажучи, можуть поставити ютуб на паузу чи вимкнути телевізор і продовжити своє нормальне життя. Коли ми говоримо про наше суспільство -- то так, ця проблема є, і я розумію, що людину може травмувати велика кількість негативної інформації. Але говорячи про це, я був би дуже обережним. Тому що є справді ситуації, коли люди вже фізично не вивозять психологічне навантаження від усього болю, який несе війна. А є випадки, коли люди просто не бажають знати й розділяти страшний досвід інших через турботу про свій власний комфорт.
Проте нам необхідно визнати, що біль, страждання, людські трагедії та смерті є частиною нашого повсякденного життя. Об'єктивно кажучи, ми живемо у пекельних умовах. І поки ми не приймемо цю реальність, поки не почнемо усвідомлювати, що опинилися в пеклі, вибратися звідти нам не вдасться. Інакше кажучи, щоб знайти шлях до свободи, спочатку потрібно детально дослідити це пекло. Закриваючи очі, ми не лише не позбудемося його, але й не зможемо знайти виходу. Я впевнений, що єдиний шлях подолати цю травму — це усвідомлення її.
Наш досвід у цій сфері не є чимось особливим. Рекомендую ознайомитися з трилогією Войцеха Тохмана, де він досліджує, як суспільства в Боснії, Руанді та Камбоджі справляються з наслідками геноциду. Він детально показує, які виклики виникають внаслідок нерозуміння та непереживання цієї травми. Нам слід уникати помилок інших. Розумію, що це непростий процес. Дехто може "включити" жах і дивитися йому в обличчя без зупинки, тоді як інші можуть витримувати це лише в обмежених дозах. Однак уникнути цього шляху просто неможливо. У нас немає іншого способу не лише опрацювати травму, але й подолати прірву між людьми з різним досвідом, про що згадувала одна глядачка на прем'єрі мого фільму. Цю прірву можна подолати лише через співчуття до болю тих, хто пережив жахіття, і готовність прийняти частину цього болю на себе. Іншої альтернативи не існує.
Читайте також:
