"Бітлджюс. Бітлджюс": святкування в стилі дансмакабр.

Про те, наскільки успішним стало це повернення, ділиться своїми думками кінокритик Ігор Кромф.

Для тих, хто не бачив або не пам'ятає оригінальний фільм, коротко нагадаємо про сюжет, оскільки він тісно переплітається з "подвійним Бітлджюсом".

Молоде подружжя Метлендів гине в автокатастрофі й дізнається, що християнської концепції загробного світу не існує. Натомість є цілий унікальний всесвіт привидів, який має власну, у всіх сенсах пекельну бюрократію. Метленди стають заручниками свого будинку, який не можуть полишити й до якого вселяється подружжя Дітців: ексцентричний чоловік-бьордвотчер (Джефрі Джонс), його дружина-мисткиня (Кетрін О'Гара) й донька-готеса Лідія (Вайнона Райдер). Щоб вигнати Дітців, Метленди звертаються до Бітлджюса (Майкл Кітон) -- це демон-трикстер, який практикує біоекзорцизм, тобто виганяє живих зі світу мертвих. Однак виявляється, що Бітлджюс -- це суцільний хаос і кошмар. Залагодити питання між Дітцами, Метлендами й Бітлджюсом вдається Лідії Дітц, яка має дивний вроджений талант бачити примар.

У 1988 році цей фільм мав щонайменше незвичний вигляд. За відомим прислів'ям, у кожного в голові свої таргани. Так от, у голові Тіма Бертона одні таргани жеруть плоть інших. Режисер навчився сублімувати це у творчість і зажив слави темного казкаря Голлівуду. Гротеск, абсурд, макабр, чорний гумор, химерна графіка і костюми в поєднанні з постійними рефлексіями навколо тем смерті, скорботи, втрати, інакшості й життя після смерті стали фірмовими у творчості Бертона, з чим би він не працював, від кінокоміксу про Брюса Вейна до екранізацій Льюїса Керрола.

Зображення: planetakino.ua Сцена з картини "Бітлджюс. Бітлджюс".

Зображення: planetakino.ua Сцена з фільму "Бітлджус. Бітлджус".

В останні роки кар'єра Тіма Бертона опинилася у вельми скрутному становищі. Угода з Disney та робота над проектом "Дамбо" перетворили режисера на схоже на загнане слоненя, яке змушують виступати на арені під загрозою покарання. Свої невдоволення від співпраці з "мишачою імперією" Бертон висловлює через іронічні натяки, які він вшиває у свій новий фільм. "Бітлджюс, Бітлджюс" можна вважати своєрідним поверненням Тіма Бертона на великі екрани, і це повернення відбувається в кількох аспектах. По-перше, це фільм, вільний від контролю Disney, що дозволяє режисерові дати волю своїй химерній уяві. По-друге, це повернення до його коренів: темних і загадкових, проте все ще кумедних і повчальних оповідей.

Сюжет нового "Бітлджюс" знову розгортається навколо сімейства Дітц. Лідія подорослішала, але це все ще Вайнона Райдер. Тепер вона веде ток-шоу про привидів. А також намагається налагодити стосунки з донькою Астрід (Дженні Ортега, яку, здається Бертон планує знімати скрізь - як свого часу Джонні Деппа). Ці стосунки розладились через смерть першого чоловіка Лідії, батька Астрід. А ще на носі весілля Лідії з продюсером її шоу Рорі (Джастін Теру). До всього цього додається ще й смерть батька Лідії, якого з'їла акула. Це, до речі, не випадково, адже актора Джефрі Джонса визнали винним у виготовленні та зберіганні дитячого порно - тож, на відміну від решти "старої гвардії" з 1990-х, йому роль у новому фільмі не дісталась.

Зображення: planetakino.ua Сцена з фільму "Бітлджус. Бітлджус".

Зображення: planetakino.ua Сцена з фільму "Бітлджус. Бітлджус".

Поки у світі живих відбуваються сімейні мелодрами, у світі мертвих киплять не менш пекучі пристрасті. Степлером по шматках зшиває себе готична femme fatale і секс-дементорка Долорес (нинішня партнерка Бертона, Моніка Белуччі). Вона оголошує полювання на свого колишнього - Бітлджюса. Запобігти злочину зголошується детектив Вулф Джексон (неймовірно смішний у цій ролі Віллем Дефо), який у світі живих був актором детективних неонуарів.

Може скластися враження, що у стрічці надто багато сюжетних елементів. Це дійсно так. Їхня функціональність є досить обмеженою, і значну частину хронометражу Бертон намагається роз'яснити, як вони взаємодіють у цьому незвичайному всесвіті. Проте, численні сюжетні лінії та персонажі (а в рецензії згадуються далеко не всі з них) вдало переплітаються завдяки захопленню режисера буфонадою та готичним гротеском. Бертон, по суті, перетворює фільм на один великий данс макабр, в якому гумор пронизаний всіма відтінками чорного.

Створюючи "Бітлджюса 2", Тім Бертон, здається, переосмислює не лише сюжет про демона-трікстера, а й власний творчий шлях. Коли він працював над першим "Бітлджюсом" наприкінці 1980-х, він ще був маловідомим режисером, який знімав казкові телефільми, а історія з Майклом Кітоном стала його перепусткою у велике кіно. Його авторський стиль лише починав формуватися, а досвіду роботи над повнометражними фільмами у нього було обмаль, і бюджет картини також не можна було назвати великим. Натомість у 2024 році Бертон вже є визнаним майстром з багатим досвідом і доступом до значних фінансових ресурсів. Таким чином, повернення до історії, що колись стала його дебютом, через 36 років виглядає як своєрідний тріумф.

Зображення: planetakino.ua Сцена з фільму "Бітлджус. Бітлджус".

Зображення: planetakino.ua Сцена з фільму "Бітлджус. Бітлджус".

Бертон не вагається жартувати на складні теми та висміювати, наприклад, безкінечні спроби "опрацювання травм". Він має достатньо фінансів і репутації, щоб вільно втілювати на екрані будь-які свої ідеї, підказані бурхливою уявою. Найголовніше, що після тривалих зусиль інтегруватися в індустрію замовних фільмів, режисер нарешті здобув можливість висловлюватися як автор великих бюджетних проектів. Бертон порушує тему втрат і скорботи, яка зазвичай оминається голлівудськими режисерами. Він підкреслює, що кожен переживає горе по-своєму: хтось замкнений у собі, а хтось влаштовує театралізовані вистави з аспидами (їх у стрічці "грають" комп'ютеризовані бразильські райдужні удави). Проте врешті-решт кожному доведеться прийняти втрату і продовжити жити – цей висновок Бертон, як би іронічно це не звучало, подає в стилі діснеївської казки. А подвійна назва "Бітлджюс, Бітлджюс" натякає на продовження – адже, щоб викликати демона-трікстера у новій стрічці, його ім'я потрібно вимовити тричі.

Сни на лезах ножиць: роздуми до 90-річчя Яна Шванкмаєра